Відділ археології ранніх слов’ян та регіональних польових досліджень Інституту археології НАН України

Відділ археології ранніх слов’ян був створений у 1974 р., в зв’язку з необхідністю дослідження проблем походження і ранньої історії слов‘ян як самостійного наукового напрямку. Відділ був створений за ініціативою доктора історичних наук, а згодом чл.-кор. НАН України, професора В. Д. Барана, який і став його першим завідувачем. З 2002 р. відділ очолює доктор історичних наук, професор Д. Н. Козак.

Пріоритетним напрямком у роботі відділу є дослідження етногенезу і ранньої історії слов‘ян, що передбачає розробку таких проблем як формування етнокультурної слов‘янської спільності, періодизація ранньослов‘янської історії, взаємовідносини слов‘янського населення з сусідніми етнічними групами і державами, визначення шляхів розселення слов‘ян і їхнього місця в історії ранньосередньовічної Європи, процеси формування слов‘янських народів та передумов виникнення Давньоруської держави, дослідження господарства і соціальної структури слов‘янського суспільства, його матеріальної і духовної культури.

Джерелознавча база досліджень забезпечується розкопками археологічних пам‘яток I тис. н. е., що репрезентують головні етапи становлення слов‘янського світу та його політичної консолідації, включаючи формування слов‘янських племінних об‘єднань і союзів племен напередодні утворення Давньоруської держави. У географічному відношенні археологічними дослідженнями була охоплена практично вся територія Полісся і Лісостепової смуги України. Дослідження опорних пам’яток різних епох дозволили аргументовано реконструювати етнокультурні і соціально-економічні процеси, що проходили в слов’янському суспільстві у додержавний період.

Найбільшим здобутком відділу є цикл досліджень історико-культурних процесів на території України в І тис. н. е. Узагальнення археологічних матеріалів, отриманих вітчизняними і іноземними вченими протягом останніх десятиліть та нагромаджених в попередній час, дало змогу простежити становлення і розвиток етно-соціальних спільностей, репрезентованих археологічними культурами Південно-Східної Європи І тис. н. е. та дослідити особливості, тенденції і закономірності історико-культурного розвитку, насамперед, давньослов’янських племен, реконструювати їх господарсько-побутовий уклад та світогляд населення.

Початкові процеси формування слов’янської етнокультурної спільності пов’язані передусім із зарубинецькою культурою рубежу н. е., пам‘ятки якої поширені на території Середнього і Верхнього Подніпров‘я, Прип’ятського Полісся і Подесення (Україна, Білорусь і Російська Федерація). Зарубинецька культура разом з синхронними культурами Середньої і Південно-Східної Європи – поєнешті-лукашівською, ясторфською, пшеворською, оксивською та поморською перебували під сильним впливом латенської культури кельтів і створили своєрідний «світ латенізованих культур». Зафіксовано два шляхи проникнення латенського стилю в зарубинецьку культуру – північно-західний або ясторфський (бастарнський), пов’язаний із мігрантами з Північної і Середньої Європи та південно-західний або латенський, пов’язаний з латенськими і латенсько-іллірійськими культурами Карпато-Дністровсько–Дунайського регіону, принесений вихідцями з Полісся і Подніпров’я, які брали участь в походах бастарнів, починаючи з кінця ІІІ ст. до н. е.

Нащадків зарубинецьких і пшеворських племен, носіїв пізньозарубинецьких і зубрицьких пам’яток I – II ст., очевидно, можна співвіднести зі східноєвропейськими венедами, інформація про яких міститься у творах античних учених I – ІІ ст. Страбона, Плінія Старшого, Корнелія Тацита і Клавдія Птолемея.

Наступний етап слов’янського етногенезу пов’язаний з пам’ятками київської культури і подібними групами старожитностей у складі поліетнічної черняхівської культури. На їх основі в середині І тис. н. е. формуються археологічні культури ранньосередньовічних слов’ян (празько-корчацька, пеньківська, колочинська), населення яких вперше з’являється на сторінках писемних джерел під іменем склавинів і антів.

З кінця IV ст. слов’янське населення Подесення та суміжних регіонів поширюється як у верхів’я Дніпра, у середовище «народів між балтами і слов’янами», так і у лісостеп, залишений частиною черняхівських племен. Трохи згодом слов’яни з’являються в Подунав’ї. Починається доба великого розселення слов’ян. Вихідною територією міграцій було насамперед Середнє та Верхнє Подністров’я і Прикарпаття. На основі найхарактерніших ознак слов’янської матеріальної культури вдалося визначити шляхи розселення слов’ян, які ведуть в глибину Балканського півострова (пеньківська культура) та на північ по Дунаю через Словаччину і Моравію у межиріччя Ельби і Заале (празько-корчацька культура). На Середній Ельбі група прикарпатських слов’ян зустрілася ще з одним потоком слов’янського переселення — із межиріччя Одри та Вісли. Внаслідок схрещення цих пам’яток з місцевим субстратним населенням тут виникла низка нових слов’янських культур.

Подальший розвиток слов’янства у Східній Європі пов’язаний насамперед з традиціями празько-корчацької культури, яка на рубежі VII/VIII ст. трансформується у райковецьку культуру на Правобережжі, а також частково є підосновою волинцевської і роменської на лівому березі Дніпра. В межах цих культурних ареалів формуються нові племена і племінні союзи (волинян, полян, уличів, сіверян тощо), що у своєму подальшому історичному розвитку об’єднуються у Київській державі.

Таким чином, з одного боку простежується безперервна заселеність та поступовий розвиток матеріальної культури автохтонного слов’янського населення, з другого — наявність культурних компонентів, привнесених ззовні германським, балтським, іраномовним, фракійським, тюркським населенням. Взаємодія традицій та інновацій відображає складний, діалектичний характер культурогенезу. Поступова асиміляція або витіснення місцевим слов’янським населенням іноетнічних мігрантів — одна з важливих закономірностей історичного розвитку Південно-Східної Європи у I тис. н. е.

Ця концепція викладена в колективній монографії «Славяне Юго-Восточной Европы в предгосударственный период» (1990), що була відзначена Державною премією України в галузі науки і техніки за 1991 рік. Д. Н. Козак і В. Д. Баран як автори розділів у колективних монографіях «Давня історія України. Т. 3: Слов’яно-Руська доба» (2000) та «Етнічна історія давньої України» (2000) отримали Державну премію України в галузі науки і техніки за 2001 р.

Загалом колектив відділу археології ранніх слов’ян за час свого існування підготував і видав 40 монографій, 10 збірників, понад 1000 статей загальним обсягом близько 1200 друкованих аркушів.

У відділі підготовлено 20 кандидатів і 8 докторів історичних наук, що працюють в Інституті археології та інших науково-дослідних установах та вузах України. Відділ працює в тісній взаємодії з історичними і історико-краєзнавчими музеями, кафедрами археології та стародавньої історії вузів України, підтримує наукові зв‘язки із закордонними археологічними установами. Вони здійснюються у вигляді розробок спільних тем, проведення спільних експедицій, участі в міжнародних конгресах, конференціях, симпозіумах.

Співробітники відділу беруть участь у розробці проектів спільно з вченими Росії, Білорусі, Польщі, Німеччини, Угорщини, Словаччини, Югославії та інших країн.

За понад три десятиліття у відділі археології ранніх слов’ян створена і плідно працює українська школа археологічної славістики. Відділ є визнаним науковим центром з вивчення проблем походження та історії слов‘ян переддержавного періоду як в Україні, так і за її межами.

Адреса:

Київ-210,  проспект Героїв Сталінграда, 12
Електронна пошта:  sekretar@iananu.kiev.ua

Зміст
проекту
Історична
довідка
Історія
дослідження
Літопис
польових досліджень
Наші
публікації
Учасники
проекту